Шеф-кухар та експерт «На ножах» розповів, як його рідні рятувалися з-під обстрілів, і яким для нього лишилося рідне місто Маріуполь
Алекс Якутов народився та виріс у Маріуполі. І хоча з початком повномасштабного вторгнення знаходився в Києві, його серце боліло за рідне місто. Там він провів своє дитинство, і там залишилися найближчі йому люди – мама та рідний брат. На днях Шеф та експерт «На ножах» порадував своїх фанатів новиною – його рідним вдалося вирватися з пекла. Та не всім так пощастило. Новий канал розпитав Алекса про те, що довелося пережити його рідним, поки вони не опинилися в безпеці.
– Коли ви востаннє були в Маріуполі?
– В середині лютого. Усе було спокійно, ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення. Люди будували будинки, планували відкривати та розширювати бізнеси. Я приїзжав, щоб консультувати власників ресторанів, допомагав з меню, спілкувався з кухарями. Не було жодного натяку на війну. Лише після повернення в Київ зауважив, що всі говорять про вторгнення, пакують валізи та виїжджають. Тоді зателефонував брату, який живе в Маріуполі, порадив виїхати в Дніпро. Він вивіз сім’ю, але сам лишився вдома з мамою. Коли все почалося, активно волонтерив. У нього були заощадження, які всі віддав на ЗСУ. Поки ситуація в місті була більш-менш, він допомагав військовим. Далі довелося сидіти по підвалах.
– Коли зв'язок з рідними зник?
– Від самого початку їм вдалося виїхати з Маріуполя в село Старий Крим. Брат якийсь час мотався з села в Маріуполь, допомагав ЗСУ. Потім зв'язок зник. В село прийшли ДНРівці. Вони прийшли з обшуками до брата з мамою. Після цього рідні почали переховуватися в іншому будинку в підвалі. Так і провели цілий тиждень. Потім брат вийшов на зв'язок, написав, що вони живі й здорові. І знову зв'язок обірвався. Згодом на свій страх і ризик, без жодних зелених коридорів вони виїхали, взявши з собою в машину ще одну сім’ю. Було дуже важко, вони проїхали приблизно 15 блокпостів ДНР, де постійно зупиняли і влаштовували перевірки та допити.
– Вони розповідали, що відбувалося в Маріуполі?
– Навіть десятої частини не можу розповісти, бо то просто не вкладається в голові. Не віриться, що таке може відбуватись у XXI столітті в країні в центрі Європи.
Розповідали, як снаряди сипались один за одним, їсти було нічого, пити – так само, люди зливали воду з батарей і збирали воду в калюжах.
Уявіть, у вас на руках – тримісячна дитина з температурою. Її треба відпоювати, а ви не можете. Бо немєа води. І поїте малюка водою з батареї, бо це єдине джерело хоч якоїсь рідини. Так робили одні мої знайомі – дуже заможні люди. Також розповідали, як не могли поховати людей, тому що земля була примерзла, і собаки тягали частини тіл. Це все дуже страшно.
– У соцмережах ви написали, що 20 березня загинув лікар, який в дитинстві врятував вам життя. Ви знаєте, скількох ще знайомих після перемоги ви більше не побачите?
Ніхто не може сказати, скільки людей загинуло в Маріуполі. Неможливо порахувати.
Адже з рідними немає жодного зв’язку! Вчора моя хрещена нарешті вийшла на зв'язок. Як ми раділи! Але до кінця не розуміємо, хто зі знайомих живий, а хто ні. У мене друг дивом виїхав з Маріуполя разом із сім’єю і маленькою онучкою. В одній його машині був пробитий радіатор, а в іншій – колеса. То він їхав на спущених. А от його сестра і мама зникли безвісті. Вони не виходять на зв'язок.
Тато мого сушефа з «Публіциста» під час бомбардувань виводив пенсіонерів у бомбосховище. Коли довів їх, сів і помер. Серце не витримало, хоча він ніколи не скаржився. У знайомих семеро людей бігли в сховище, добігло троє. Ще в одних – дідусь вийшов покурити зі сховища, повернувся з осколком у легенях. Помер, і тіло лежало з ними, бо не було навіть змоги його поховати.
А лікар, про якого я писав, помер на робочому місці. Анатолій Борисович Казанцев був людиною з великої літери. Він не покинув пацієнтів, лікував до останнього подиху. Його поховали на території лікарні.
– Як ваші рідні зараз?
– Мама досі не може відійти від пережитого. Вона тільки зробила ремонт, про який мріяла. Думала, що вийде на пенсію, буде жити собі на радість у гарній квартирі. Вона більше 40 років пропрацювала лікарем швидкої допомоги. Зараз постійно думає про дім, хоче повернутися. Ми й гадки не маємо, в якому стані будівля і квартира. Ніхто не знає, тому що досі йдуть інтенсивні бої. Станом на 5 березня квартира була цілою. Як зараз – невідомо. Адже поруч базувався полк «Азов», ми розуміємо, які авіаудари могли там бути. Після війни і брат, і мама планують повернутися в Маріуполь. Вони люблять місто і планують там жити, хочуть додому.
– Як думаєте, чому саме Маріуполь буквально стирають авіабомбами?
У мене багато запитань – чому саме Маріуполь настільки ненавидять рашисти? Адже вони все роблять за принципом – не жаліти нікого.
Не бомблять точково по складах та військових частинах. З самого початку гатили на повну. Думаю, причин кілька. Перша – вони ненавидять «Азов». Ті свого часу не віддали Маріуполь. І зараз героїчно захищають місто, не здаючи його ворогу! Військові стоять, показуючи всьому світу, що українці не подарують ворогу ні клаптика своєї землі. А ще, можливо, тому що Маріуполь почав дуже активний розвиток. Якщо порівнювати з Донецьком, який під ДНР відкотився років на 15 назад, Маріуполь зробив космічний економічний стрибок. І це попри те, що місту теж свого часу дісталося. Воно оговталося, пішло вперед. В останні роки Маріуполь дуже змінився, став неймовірно красивим, інфраструктура була на високому рівні, пляжі чистили. В місто вливалися великі гроші, і люди почувалися добре та спокійно. Може, ненависть ще й тому, що росіян там не хочуть бачити, їх не зустрічають із квітами. Хоча в місті мешкає багато російськомовних і етнічних росіян, але вони люблять Україну і хочуть жити в Україні. Люди стали проблемою для російських військ, певно, через це вони вирішили стерти місто. Так простіше, ніж потім розбиратися з тими, хто проти режиму.
– Ви уявляли, що таке може бути з вашим рідним містом?
– Підозрював, що у випадку повномасштабного вторгнення Маріуполю буде важко, але не настільки. А ще я внутрішньо маю якесь шосте чуття на важкі події. У 2013 році поїхав геть з Донецька, хоча мав там усе. Працював шеф-кухарем у хорошому ресторані, навчався за кордоном, у мене було налагоджене життя. Але був не в змозі там більше знаходитися. Мене розривало на шматки. Я не міг пояснити, чому. Усі крутили пальцем біля скроні. Тоді переїхав у Чернігів. Це був дивний вибір в очах оточуючих, бо рівень життя в Донецьку і в Чернігові кардинально відрізнявся. Через півроку в Донецьк прийшла війна. Так само, коли я був 18 лютого в Маріуполі, відчував певний дискомфорт, який не міг пояснити. Тоді підняв питання, щоб мама пішла на пенсію. Їй 67 років, і вона достатньо часу приділила роботі. Ми з братом сказали, що будемо допомагати, і вона погодилася – пішла на пенсію якраз перед війною. У день вторгнення мала б бути її зміна на швидкій…
– Чи є, на вашу думку, в Маріуполя майбутнє?
Навіть якщо від міста залишаться руїни, рашисти не заберуть у Маріуполя головне – море.
Місце сили всіх містян вони не знищать. Коли я приїжджаю в Маріуполь, йду на море. Я виріс біля нього, воно мене заспокоює, наповнює. А ще їм не зламати дух маріупольців. Ті, хто вирвався, і з ким я говорив, не бояться повертатися, не бояться лишатися в Україні. Хтось щойно оговтавшись, одразу став волонтерити, а хтось хоче братися за зброю і захищати рідну землю. Місто визначають його люди. Так от, хоч як би рашисти намагались зробити з Маріуполя руїни, місто лишається в серцях. Є і буде кому його відбудовувати. І, повірте, він буде ще кращим!
Фото: Новий канал
