Даніель Салем - до великої війни відомий ресторатор, ведучий та актор. Нині - старший розвідник ЗСУ, служить на Південному напрямку фронту. Під час ротацій Даніель продовжує співпрацю із «Зірковим» у ролі ведучого-інтерв‘юера, через що йому прилітає критика від деяких українців, які не розуміють, як той поєднує службу в ЗСУ та публічність.
Як насправді сержант Салем встигає воювати та брати участь у зйомках, він розповів у інтерв’ю. Також, дізналися, скільки насправді поранень отримав за 9 місяців війни, чому не завжди звертається по допомогу медиків, про те, як заважає медійність на фронті та чи вистачає йому зарплатні в ЗСУ, яка, на разі, є єдиним заробітком. А також, вперше та ексклюзивно Даніель Салем розповів про участь у ще одній війні – Ліванській, через яку вирішив покинути Ліван та повернутися в рідну Одесу.
Про одне з останніх бойових завдань:
«Це був пиз**ць. Але, насправді, найжахливіше було зі мною, коли так сталося, що я залишився один в полі, в траві. (…) Я плакав, тому що думав, що все. Евакуація повинна була забрати мене, але вони запізнювались, на півтори доби. Телефон майже сів, в мене був один павербанк, рація – хлопці були на зв’язку, але ніхто не міг мене забрати, ми чекали. Це найжахливіше, що було зі мною. Я розумію, що це нормально, і я витримав, і я зробив свою роботу до цього, я витримав все це, але я не хочу, щоб це повторювалося, тому що коли мене забрали, я плакав, я був такий радий, що хлопці приїхали. Він (командир) бачить мої очі і такий: ти думав, що ми не заберемо? Я: ні. І він дає мені руку, я сідаю в пікап, їду, просто мовчу».
Про плани будувати кар’єру військового
«Так (…) я буду продовжувати бути військовим. І я думаю, що це назавжди. Як буде мінятися форма служби після перемоги, після того, як ми відбудуємо свою нову країну, я не знаю, яка буде форма, але військовослужбовцем я залишусь до кінця свого життя».
Про шлюб на відстані
«Та все складно. Коли ти в шлюбі 17 років, шлюб не становиться найголовнішим в цьому питанні. Найголовніше - це діти. Тому що треба розуміти, що ви друзі. По-перше. І найголовніше, щоб ваші нащадки, ваша дитина могла отримати освіту. Щоб вона була спокійна, не хвилювалася. Щоб вона жила повне життя. Це найголовніш».
Твоя машина вже стала зірковою. Це та сама, яку подарувала Тіна Кароль?
Так. Фонд Тіни Кароль. Мій товариш Марат подзвонив мені, каже: слухай Дені, пам’ятаєш, в мене була Наварра Ніссан? Кажу – так. А він зараз в Одесі, в підрозділі патруля працює. Дуже крутий чувак. Каже: слухай, я її зробив, все підлаштував під війну, поміняв мотор, зробив ходову, все для того, щоб вона служила на передовій. Я її бачу, говорю: бляха, яка крута! Сказав скільки вона коштує. Кажу: дай її мені, я поїду на ній, подивлюся, що і як. Виїжджаю і якраз дзвонить Тіна, питає: а що ти робиш зараз? Кажу: насправді я їду зараз на тачці, яку ми хочемо придбати для свого підрозділу 12 друзів Оушена. Вона: слухай, а яка тачка? Така-така. А скільки ти зібрав вже? Кажу: насправді зібрав десь 1000 доларів, але треба її купити, треба щось зробити ще з нею. Вона: ану зараз почекай. Кладе трубку, пише смс: тебе зараз набере наш бухгалтер від фонду, вона передасть тобі усі гроші. Я такий: що? передзвонює: це для вас, це подарунок від мене, давайте хлопці, воюйте.
Це було дуже круто, тому що ми з нею (Тіною Кароль) прям друзі-друзі, але я ніколи в неї нічого не просив.
Я знаю, що в неї дуже багато справ. І ця машина фартова. Вона вже місяць тримається. Тому що попередні три – ну максимум тиждень, тиждень і 2 дні – і все. тобто вона фартова. Хлопець, який її продав, - дуже крутий хлопець, людина, яка її купила, Тіна – вона дуже крута і з нею ангел-охоронець великий. Тобто я думаю. Що все круто.
Про плани залишитися військовим і надалі:
Я буду продовжувати бути військовим. І я думаю, що це назавжди. Як буде мінятися форма служби після перемоги, після того, як ми відбудуємо свою нову країну, я не знаю, яка буде форма, але військовослужбовцем я залишусь до кінця свого життя. По-перше моя донька мною пишається. Це так круто. Ти уяви собі, що людина, яку ти обожнюєш і любиш більш всього у світі, тобою пишається. Це як Різдво кожен день.
Про ліванську війну:
Мій командир говорить, що в мене дуже багато досвіду та навичок, які в мене зараз, а ці навички – штурмовика. Я був в ліванській армії штурмовиком в чорних беретах. Це така елітна каста військових. У нас не було артилерії, у нас були стрілкові завдання. Тобто це місто, це зачистка будівель. Я був молодий, інша кров. Я по-іншому на це дивився. Не бачив нічого романтичного в війні на той момент.
І коли Ліван пішов на наступ в Ізраіль, тоді я сказав – ні. По-перше, тому що в мене мама – єврейка, папа – ліванець. Одне – коли ти захищаєш свою країну від тих, хто там всередині. Тоді була історія з сирійцями, трошки інша така для мене. А коли є сусід і він для мене не ворог, тому що це кров моєї матері, і я такий – ні, ця війна не для мене. І я пішов навчатися, я сказав, що хочу отримати освіту. І я приїхав до Одеси. Мабуть хтось скаже, що я втік від війни. А я втік від моралі. Для мене це було дуже дивно. Я не можу воювати з людьми, в яких тече моя кров. Якось дивно було для мене це. Так я опинився в Одесі.
